Коли в Україні заходила мова про дискусійні теми, зокрема, ЛГБТ, часто можна було почути «це не на часі». Водночас у період повномасштабної російсько-української війни, здавалося б найбільш неслушний момент, навіть у президента Зеленського з’явився час для розгляду петиції про легалізацію одностатевих шлюбів. Отож, Україна активно рухається в напрямку євроінтеграції, тому й медійникам відставати не слід.
Перед тим, як заглибитися у «складні матерії», потрібно чітко окреслити два визначення, які плутати зась: гендерна ідентичність і сексуальна орієнтація.
Гендерна ідентичність — внутрішнє відчуття приналежності людини до того чи іншого гендеру (гендер не дорівнює стать).
Сексуальна орієнтація — компонент людської сексуальності, який визначається як певною мірою постійний романтичний, сексуальний чи чуттєвий потяг індивіда до інших індивідів певної статі. Сучасній сексології відомо про чотири типи сексуальної орієнтації: гетеросексуальність, гомосексуальність, бісексуальність, асексуальність.
Якщо ти журналіст/-ка і пишеш про ЛГБТ, то зважай, що передусім іде людина з її гендерною ідентичністю, а потім сексуальна орієнтація. Це два невіддільні елементи ідентичності особистості.
Що таке і як розшифровується ЛГБТ?
Як і в українській, так і в англійській мовах ЛГБТ — це абревіатура, яка позначає лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерних людей. Також можна зустріти такі варіанти: ЛГБТІ («І» пишуть на позначення інтерсекс-людей), ЛГБТК («К» позначає квір-людей), ЛГБТ+ (плюс замінює усі інші позначення сексуальних орієнтацій та гендерних ідентичностей). Загалом ЛГБТ+ — універсальний варіант для письма, а в розмовному мовленні найчастіше говорять просто ЛГБТ.
Про кого ще потрібно знати в контексті ЛГБТ+, окрім геїв, лесбійок, бісексуалів і трансгендерних людей:
Квір — представники усіх сексуальних і гендерних культур, які не приймають бінарні поділи і не прив’язують себе до жодної з сексуальних орієнтацій або гендерних ідентичностей, при цьому маючи виражену гомосексуальну або гетеросексуальну орієнтацію.
Бігендери — люди, які можуть змінювати свою гендерну ідентифікацію під впливом зовнішніх факторів.
Цисгендери — люди, чия гендерна ідентичність відповідає статі/гендеру, які вони мають від народження.
Пансексуали — люди, які не обирають собі партнера за сексуальною орієнтацією чи гендерною ідентичністю, тобто їхнім партнером чи партнеркою може стати будь-хто.
Інтерсекс — люди зі змішаними жіночими і чоловічими хромосомами, біологічну стать яких неможливо визначити однозначно.
Асексуали — люди, які не мають статевого потягу до інших людей. Разом з цим вони можуть відчувати любовний зв’язок і перебувати в романтичних стосунках. Асексуальність — це не статева дисфункція і не соціальна поведінка, коли людина свідомо утримується від сексуальної активності.
Названі терміни зараз загальноприйняті для більшості світових медіа — вони нейтральні, тому можуть використовуватися і медійниками, і науковцями, і пересічними людьми.
Як писати етично про представників ЛГБТ+
Сьогодні це скаже медійник, а завтра за ним повторить суспільство. Писати для людей і про людей — це велика відповідальність, а слова, як відомо, це справжня зброя. Завдання медійника зробити так, щоб люди навіть на побутовому рівні використовували нормативну лексику щодо представників ЛГБТ.
Головне правило для тих, хто пише про людей: на перше місце ставимо людину, називаємо її так, як вона себе називає, пишемо крізь призму її особистого досвіду, а не свого.
Завдання журналіста полягає в тому, щоб показати людину не лише «об’єктом» цікавості самих медійників чи авдиторії, а повноцінним учасником мас-медійних процесів, щоб не допускати «невидимість» різних груп населення з інших процесів, наприклад, політичних чи соціальних. Завдяки діяльності ЗМІ, яка спрямована на підвищення обізнаності людей у сфері своїх прав, у сферах рівності, недискримінації, посилення чутливості до проблематики вразливих груп населення, зокрема ЛГБТ+, за принципом «person the first», усуваються бар’єри та відбувається включення різних груп населення на всіх етапах формування новітнього громадянського суспільства.
Медійник, як і будь-яка інша людина, має свободу слова, якою варто користуватися етично, щоб не нашкодити цим. Свобода слова для ЗМІ не передбачає розпалювання ненависті, ворожнечі щодо різних вразливих та дискримінованих груп населення. Водночас вона дає можливість уникнути негативних проявів вседозволеності в суспільстві, створюючи надійне підґрунтя для протидії та недопущення дискримінації. Тобто висвітлення журналістами соціальних питань потребує чутливості, фаховості та обережності у випадках, коли йдеться про ЛГБТ+.
Як розпізнати медійника, який намагається лише «похайпити» на темі ЛГБТ+?
Доволі просто: він наголошує на відмінності «їх» і «нас». Також пише про ЛГБТ винятково в сексуальному або скандальному контексті, у його матеріалах представники ЛГБТ фігурують лише як чиїсь партнери/партнерки. З цього можна винести урок, як писати точно не варто.
Практичні поради, як писати, а чого уникати:
- Писати: гомосексуальність — уникати: гомосексуалізм (-ізм у закінченні слова вказує на хворобу, течію чи вчення, тому ця помилка може стати катастрофічною для репутації);
- Писати: гомосексуал — уникати: гомосексуаліст;
- Пишіть: гомосексуальна орієнтація — нетрадиційна сексуальна орієнтація;
- Писати: гетеросексуал(-ка) — уникати: натурал(-ка);
- Писати: геї, лесбійки, бісексуальні люди — уникати: секс-меншини;
- Пишіть: інтерсексуальність, квір — уникати: гермафродитизм;
Чому важливо висвітлювати тему ЛГБТ+
Перш за все, потрібно зрозуміти, що ЛГБТ-спільнота бореться за юридичне сприйняття таких людей і їхніх стосунків. Якщо в українських медіа розкручуватиметься «спіраль мовчання», то в Україні ще довго ЛГБТ-пари не зможуть оформити шлюб, спільне майно, брати «сімейний» кредит. Вони навіть не матимуть змоги відвідати партнера в лікарні, адже в деяких випадках до пацієнта пускають або родичів, або чоловіка/дружину.
Таким чином, повноправні громадяни України не можуть користуватися гарантованими їм правами і свободами. Це дискримінація і правові обмеження, що перетворює питання ЛГБТ на політичне.
Медіа зобов’язані використовувати свій значний потенціал для зміни суспільної думки щодо ЛГБТ-спільноти, створюючи умови для позитивного сприйняття усіх і кожного. Однак не робити це точково, поверхово й відірвано від реальності по типу: «Дискримінація представників ЛГБТ-спільноти суперечить Конвенції ООН про захист прав людини».
В Україні існують конкретні проблеми, які турбують представників ЛГБТ, і вони про них заявляють, зокрема, створенням петицій, що за кілька днів набирають необхідну кількість підписів. Водночас медійники не поспішають робити матеріали на теми юридичного і політичного визнання ЛГБТ, через що суспільство не має звідки черпати інформацію про реальні цілі вимог ЛГБТ-спільноти, агресивно реагуючи навіть на саму згадку про права ЛГБТ.
Крім того, унаслідок нерозуміння потреб і вимог ЛГБТ-спільноти в Україні трапляється чимало злочинів на ґрунті ненависті, які майже не розслідуються і не фіксуються. Чим довше медіа мовчать, а суспільство не тисне на владу, тим довше українське законодавство не захищатиме ЛГБТ-спільноту, кваліфікуючи злочини проти неї в кращому випадку як хуліганство. Як наслідок, злочинці відчувають безкарність і продовжують свої діяння.
Україна впевнено йде шляхом євроінтеграції, однак на деяких дистанціях вона вже майже на фініші, а на інших — досі на старті. Медіа і медійники мають усі можливості, щоб прискорити цей процес, зокрема, правильним висвітленням теми ЛГБТ-спільноти в нашій країні.
Авторка: Ліза Бровко
Читайте інші матеріали авторки: