Трилер, горор, містика — ці жанри в сучасній літературі набирають стрімків обертів. Ще п’ять-десять років тому в сучукрліті ніхто й гадки не мав, що воно таке і з чим його їдять. Всі дивилися на Захід, на Америку, ковтали сторінка за сторінкою романи Кінга, ховалися під ковдру від страшного клоуна з фільму «Воно» й тяжко схлипували, коли ж, коли ж наша література спроможеться видати щось путнє на тему страшних страшилок і напружених сюжетів. І тільки недавно, майже рік тому чудо звершилося. З’явилося видавництво, котре набрало у свої легені повітря, затягнуло пасок й кочегарить день і ніч, ніч і день, випускаючи страшилки для всіх українських страшилколюбів.
На світ Божий народилося сімейне видавництво «Дім химер». Чого кажу, сімейне, капітан очевидність! Бо народило видавництво сім’я: розумного вояки, поета Владислава Стафійчука (псевдо Влад Сорд) і талановитої письменниці Вікторії Гранецькою. «Дім Химер» стрімко стартував минулого року, його лік починається 31 жовтня.
В обоймі видавництва вже представлено багато авторів і творів: «Жовтий закон» Сергія Рибницького, «По той бік пам’яті» Ксенії Циганчук, «Аркан вовків» Павла Дерев’янка, «Дівчина, яка шукала свою сукню» Маргарити Сурженко, «Cтеповий Бог» Євгена Ліра, «Знак Єви» Алевтіни Шавлач, «Химеросховище» Тіни Гальянової; збірка оповідань «Reality Show/ Magic Show» Вікторії Гранецької; колективний збірники «Вбивство на вулиці» та «Львів.Доза.Порно»; поетичні книжки «Химерник» Віктора Крупка та «+++» Влада Сорда та інші.
Сьогодні хочу розказати про ще одну авторку видавництва «Дім Химер», яку я виніс за дужки в переліку вище, мова йде про Поліну Кулакову.
Поліна Кулакова — амбітна прикарпатська письменниця, яка працює в жанрі детективного трилера та горору. В мирному житті письменниця трудиться у комерційній сфері. Романний дебют стався у авторки у 2014 році, це був твір «Я пам’ятатиму твоє обличчя». Ця книга одразу привернула увагу читачів, наступна книжка «Корсо», номінована на премію «ЛітАкцент-2017». Зараз же поговоримо про нове видання «Дівчина, яку ми вбили». З чого почався трилер «Дівчина, яку ми вбили»?
Зі страшної історії, почутої письменницею в дитинстві від бабусі. Це трапилося ще за союзу, компанія школярів розважалася в лісі, а згодом дітлахи розклали багаття. Сусідська дівчинка, ще крихітка із початкової школи підтримала гру однолітків й стрибнула через палаюче вогнище. На її нову нейлонову сукню випадково потрапила іскра вогню і тканина почала плавитися. Ця розповідь про трагічну смерть дівчинки закарбувалася у пам’яті письменниці, тож вона почала розроблювати сюжет навколо цієї події.
Смерть дитини в сім’ї — це страшне потрясіння. Коли помирають старі люди — це закономірні жаль і горе, а коли помирає мала дитина — це пекучий біль, страшна трагедія, невимовний розпач помножені на мільйон. Як і в житті, так і в літературі навколо цієї події вирують шалені пристрасті, які так детально і наочно показала письменниця. Все прогнозовано і водночас банально: розслідування, допит свідків, розрив стосунків сімей, як наслідок алкоголізм одного із батьків, повішання. Це закономірно, що в романі на цьому побудована сюжетна інтрига. Всі хочуть знати, хто винен, як із цим жити далі.
Письменниця тут впоралася із завданням, до кінця тримала інтригу, не давала своїм героям десь пробовтатися про справжнє ім’я злочинця, викритися, натякати на ім’я вбивці, який обхитрив навколо усіх і навіть тих, хто впивався у цю книжку своїми очима днями і ночами. Письменниця Поліна Кулакова. Авторка трилеру “Дівчина, яку ми вбили” Відмінність цього роману від попередніх у тому, що авторка веде мову від першої особи. Цей експеримент уже вдалий навіть з тієї точки зору, з тієї позиції, що авторка розвивається, її письмо не стоїть на місці. Поліна Кулакова шукає все нові методи приваблення своїх фоловерів на різних майданчиках, і нових послідовників власного письма на інших, ще незареєстрованих платформах.
Розвиток автора, як і будь-який розвиток загалом, завжди корисний, адже тренує письменницькі м’язи, автор стає сильним тоді, коли відходить від звичних схем, покидає насижену зону комфорту і занурються в поле ще невідомого, незвіданого і неокресленого. Нова манера її письма тільки з часом стане фірмовим, авторським та впізнаваним для всіх стилем. Градус напруги особисто в мене зріс у романі в двох моментах: коли герої на відпочинку побачили викопані могили із датої власної смерті і в кінці. Не пам’ятаю такий хід у метрів сучасної літератури.
Може, цей хід вигадала авторка сама, або це вже десь у когось було, або було і авторка домислила, творчо переробила, або було і не в такому вигляді. Факт залишається фактом: мені уперше від прочитаного стало моторошно. Страх підступив з області живота до горла. Авторці вдалося перенести мене в гнітючю атмосферу страху, безвиході та безнадії, яку відчули герої роману. Цей екзистенційний страх за власну шкуру, мабуть,один із найбільш страхітливих моментів, котрі я переживав, читаючи «Дівчинку, яку ми вбили».
Він заякорив мою увагу на подальшому перебігові подій, я вже не міг ні спати, ні їсти доти, доки не прочитав цей роман до кінця. Дія роману відбувається у трьох часових вимірах. У рідному місті авторки, мова про Івано-Франківськ. 1999-й рік, власне саме тоді відбулася трагічна подія за версією романістки. П”ятеро хлопців-підлітків — безтурботних, зухвалих, сповнених надій на нове життя. І в тій історії була вона — красуня Ліда у блакитній сукенці, котру жоден з них уже ніколи не забуде.
Адже провина, їхній злочин уже ніколи не згорить ц вогнищі, як блакитний нейлон. 2016-й рік, коли компанія цих підлітків, уже дорослих мужиків, біографію яких авторка старанно виписує на сторінках роману, зустрічаються на природі біля села Петрів. Саме там розгортається страшна драма, яка холодить кров у жилах. Цю драму по-своєму розслідує журналістка в Франеку (неформальна, я б сказав народна назва Івано-Франківська), яка допитує очевидця подій Останнього, хто вижив у той трагічний відпочинок і був свідком смертей усіх друзів.
Ще окремо слід відмітити авторську роботу над 90-ими роками. Я дитя 90-их, тож цей період мені особливо близький. Тут авторці окреме спасибі від того, хто її критикує. І якщо в одному місці на мене напав жах, із тими могилами на березі річки, то тоді, коли вона описувала школу, піонерські табори, дорослішання героїв, наступало якесь відтаювання від моторошної пози, в якій я майже застиг.
Світлі й радісні моменти нахлинули на мене, вони були по-дитячому наївні, трепетні, радісні. У авторки вдалося виводити мене з одного стану в інший, вона, немов взяла мою руку і разом з нею ми пішли по трьох часових проміжках, де їй вдалося мене налякати і ощасливити, перебувати то в стані жаху й моторошному стані; то в стані приємної ейфорії та світлої ностальгії за 90-ими. Це змішування різних емоційних станів — це просто-таки вибуховий ефект «Дівчинки, яку ми вбили» Що хочеться сказати наостанок. Якщо одним словом сказати про ідею цього роману, то вийде три: «Злочин і кара». Так і хочеться умістити Поліну Кулакову у Федора Достоєвського. І ніщо не заважає Поліні Кулаковій стати Достоєвським сучасної української літератури.
Автор: Ярослав Карпець