Лілія Брезгунова

Україна та Росія

Війна чи спецоперація? Як на іноземні ЗМІ впливає російська пропаганда та як вона діє на росіян?

Російська пропагандистська система у світі працює не один рік та навіть не одне десятиліття. Українці називають свої міста російською, а іноземці розповідають про акторів у Бучі. Як це відбувається і чому ця пропаганда працює настільки якісно?

Як працює пропаганда?

Перше, що варто розуміти, не кожне переконання є пропагандою, але вся пропаганда є способом переконати. Чим вони відрізняються?

Історик Збинєк Земан виділяє три види пропаганди:

біла (прямо декларує мету та джерела інформації);сіра (джерела інформації та мета можуть бути прихованими чи неоднозначними);чорна (від імені опонента створюється фальшива інформація).

Можемо проаналізувати, який із цих типів використовує наш ворог, щоб війна тривала далі. Якщо за часів проголошення Незалежності України росіяни використовували здебільшого сіру, то від Революції Гідності почали поширюватись наративи, що однозначно є прикладом чорної пропаганди.

Тобто, робота пропаганди складається з аналізу авдиторії, продуманого плану, обрання «промовця» (тобто пропагандиста) і прихованого й системного поширення інформації спочатку в обрану цільову авдиторію, пізніше завдяки тим, хто пропаганді піддався, розширення до масштабу країни та вихід за її межі. 

Головне, виділити конкретну тему, яку буде розвивати велика кількість людей і якщо до масштабної маніпуляції пропаганда готуватиме суспільство не один рік, тоді ймовірність активної згоди населення значно вища. Стосовно України, то велика частина маніпуляцій діяла через телебачення й радіо на старше покоління, яке перебуває під впливом слів ведучих. Якщо лише згадати події 2014 року в Донецьку та Луганську, то більшість людей з прапорами та георгіївськими стрічками – похилого віку. 

Наймасштабніші приклади російського впливу

kyivnotkiev

Протягом останніх років рух #kyivnotkiev став активно поширюватись серед українців, аби іноземці запам‘ятали як пишеться назва нашої столиці. 

Основним аргументом є те, що «Kiev» вживали ще з часів радянського союзу і що це міжнародна назва міста, яку розуміють всі. Це один із прикладів російської пропаганди, що стосується української мови, оскільки за правилами кожної мови міста на іноземну транслітеруються, але лише не в країні під довгим російським впливом. 

Найгірше те, що впливові іноземні ЗМІ теж використовують саме цей варіант назви. Наприклад, італійська газета «La Repubblica» використовує цей варіант назви як у тексті, так і у заголовках: «Ucraina – Russia, le news dalla guerra oggi. Kiev, i russi

Російський Крим, автономія Донецька та Луганська

З 2014 року досить часто можемо зустріти в новинах інформацію, що в певній країні випустили підручники, де Крим – частина росії, а зараз вже зустрічаються такі, де й окуповані території – частина країни-агресора. Втім жодна з цих держав на офіційному рівні не визнає ні приєднання, ні автономії.

Естонія:

у 2018 році в шкільному підручнику англійської мови для 7 класу «I love English 7» знайшли карту, на якій Крим позначений як територія росії. Проте видавництво одразу попросило вибачення та замінило цю партію.

Італія:

минулого року в країні вийшли друком підручники, де розповідають, що у нас дві державні мови, що в Криму був референдум про приєднання до росії, а також те, що Донецьк та Луганськ, через етнічні суперечки українців та російської меншості, стали автономними (проте жодної згадки про російську агресію).

Угорщина:

не так давно спалахнув скандал про підручник з географії для 7 класу в Угорщині. Річ в тім, що на сторінках присвячених Україні була ілюстрація з підписом «Кому має належати Україна?» де росія, ЄС і США роздирають на шматки перевернутий прапор України. При цьому російський ведмідь виглядає впевненим у перемозі. Крім того, автори підручника ніби забули про кримські гори. При цьому зазначили, що «Карпати – єдині гори в Україні, біля підніжжя яких розташовані історичні угорські міста: Унгвар (Ужгород), Мункач (Мукачево), Хуст». Угорці пообіцяли змінити скандальні сторінки у підручнику.

Іспанія:

в одному з іспанських підручників географії на політичній мапі Європи Україна без тимчасово окупованих територій Криму, Донеччини, Луганщини, Херсонщини та Запоріжчини. Автори підручника зобразили ці українські регіони як частину рф.

Вторгнення, спецоперація та українська війна

Значна частина провідних країн світу висловлює зараз нас свою підтримку: навчанням, технікою, порятунком поранених та прихистком наших людей. Здається наче ця безмежна підтримка поширюється всюди, та не завжди у ЗМІ. Гортаючи іноземні ЗМІ, на жаль, можна прочитати і про українську війну, і про конфлікт, і про те, чим захищається російська опозиція – війна путіна. Але ні, єдина риторика щодо війни в Україні – російсько-українська війна. Все інше є частиною російської пропаганди, що сягає 2014 року.

Серед наймасштабніших прикладів використання «Ukraine war» та «Ukraine conflict» можна назвати службу BBC. Ось декілька з їхніх заголовків: «Ukraine war: Massive Russian strikes target

Інший приклад заголовків – «Russia-Ukraine conflict», але це теж недоречне слово, що обрали «CoinTelegraph», оскільки триває війна, а не конфлікт. Прикладами пропаганди також можемо назвати використання російськомовними ЗМІ «на Украине» та «the Ukraine» англомовними. 

Який основний інструмент російської пропаганди?

Явище популяризації будь-якої ідеї, прихованої пропаганди можна пояснити раціонально, за допомогою явища, яке називається «вікно Овертона». На початку воно сконцентроване довкола ідеї, яка абсолютно неприйнятна для суспільства на даному етапі його еволюції. Далі «вікно» буде поступово привідчинятись.

Результати соцопитувань демонструються політикам, які тепер зобов’язані законодавчо закріпити думку народного. Відтепер колись немислима ідея стає суспільною нормою, законом.

Проросійське «вікно Овертона»

Антиукраїнське вікно Овертона явище дуже цікаве, особливо після початку повномасштабного вторгнення рф, коли всі його ознаки ще яскравіше почали використовуватись засобами масової пропаганди. 

https://www.youtube.com/watch?v=yMjoq1TXnxs

На початку «вікно» почало працювати навколо немислимої для суспільсва ідеї «хохлів», «вони не наші менші брати» «вони вороги Росії, якими керує Америка».

На другому кроці засоби масової пропаганди ретельно пішукували радикальніший ефізм до слова «хохли» і віднайшли його. Ним стало популярні зараз слова «бандеровци», «правосєки».

На третьому етапі евфемізм «бандеровци» був віднесений до розряду «божевільних» ідей і відповідно прирівняний до поняття «фашизму», «націоналізму». Саме тоді почали формувати гасла, що росія «когда то спасла мір от фашизма і тєпєрь ето здєлаєт».

Далі поняття «бандеровци» почали швидко поширювати в маси. Хто в цей момент не погоджувався з визначенням українців, як фашистів, ставився до цього нейтрально чи насміхався – автоматично ставав фашистом.&nbsp

На п’ятому етапі проводились опитування громадської думки, які підтвердили, що росіяни вже вірять про існування «фашистов на Українє» та можливість розширення НАТО до кордонів Росії через запроданство українців. 

Всі ці результати були продемонстровані російському політикуму. Через це:

Рада Федерації надала президентові РФ Володимиру Путіну право ввести війська на територію України;було посилене «антифашистське» законодавство РФ.

Інновації путінського «вікна Овертона»

Раніше «вікно Овертона» використовувалось для зміни раніше прийнятих суспільством цінностей, як-от: толерантність до гомосексуальних шлюбів, евтаназій тощо. У рф його інструмент «вікно Овертона» викоистали по-новому, бо:

Висновки

Отож, можемо сказати, що російська пропаганда досить активно впливає як на іноземні медіа, так і на їхню систему освіти. Через українську владу, ЗМІ та кожного користувача соціальних мереж ми повинні якнайактивніше звертати увагу на усі подібні порушення, адже за такими висловлюваннями стоїть ставлення світу до України та роль нашої країни у міжнародній спільноті, оскільки пропаганда робить усе, аби знівелювати нас.

Також пропаганда діє і на самих росіян, щоб через засоби масової інформації створити необхідний образ українців, європейців, американців, і згодом легко мобілізовувати населення на розгорнення воєн. Засоби пропаганди рф незмінні лише з часом зазнають певних модифікацій, як-от технологія «вікна Овертона».

Знаючи засоби дії ворога можна складати і втілювати чіткий план боротьби з пропагандою, адже сучасна війна – «війна за сенси, увагу авдиторії» – тому діяти активно потрібно і на інформаційному фронті. Тоді у міжнародної спільноти буде правильне розуміння російсько-української війни, а пропаганда росії залишатиметься ефективною лише для їхнього внутрішнього споживача.

Авторка: Завірюха Анна

Читайте інші матеріали:

https://pressassociation.org.ua/ua/istorichni-prikladi-gibridno%d1%97-vijni/

https://pressassociation.org.ua/ua/u-fokusi…

By Лілія Брезгунова, назад
Гібридна війна: приклади в історії

Гібридна війна: історичні приклади

Війна росії проти України – це не лише приклад наймасштабніших бойових дій у ХХІ столітті, це й показовий приклад гібридної війни. Що таке «гібридна війна» та чи стикалась історія з цим терміном раніше – далі у матеріалі.

Що таке гібридна війна?

Гібридна війна – термін, що виходить далі за типове поняття війни: літаки проти літаків, танки проти танків, артилерія проти артилерії… Це поєднання зброї, партизанського руху, тероризму, а також проведення інформаційно-психологічної операції (більш відомої як ІПСО), кібератаки, порушення прав людини, вплив на громадську думку, запровадження цензури, торгово-економічна війна, переселення та узурпації. Тобто країна-агресор з метою досягнення своїх цілей намагається створити внутрішні розбіжності у державі, обраній для агресії, з метою подальшого вступу у звичайну війну.

У такого типу воєн є дві особливі ознаки:

Межа між війною і миром стає розмитою. Це означає, що важко ідентифікувати або виділити поріг війни. Те, що бойові дії йдуть, умовно, лише в одній частині країни, не означає, що в іншій у той час не роздмухується нова «зрада», не працює ІПСО чи диверсійна група. Неоднозначність ідентифікації. Гібридні атаки в основному позначаються великим рівнем невизначеності. Тобто, країна, яка стала мішенню, або нездатна розпізнати гібридну атаку, або не може ідентифікувати державу, яка її здійснює або спонсорує. Експлуатуючи пороги виявлення і ідентифікації, гібридний учасник ускладнює для держави, що стала мішенню, розроблення відповідної політики і стратегічної відповіді.

Важливим також є розуміння, що гібридну війну вести в рази дешевше і певною мірою простіше. Країна-агресор не витрачає зброю та техніку, не втручається в наземний чи повітряний простір, а користується лише доступними цифровими платформами, соцмережами, своїми торговими шляхами чи владою в міжнародних організаціях. І лише після розсіювання ворожнечі та недовіри між народом розпочинаються збройні атаки. 

Гібридні війни в історії

Насправді прикладів гібридних воєн більш ніж достатньо починаючи ще з часів античності та завоювання Німеччини римлянами. Та розглянемо декілька новітніших прикладів.

Американська революція (1775-1783 рр.)

Війна між Великобританією і «лоялістами» (прибічниками британської корони) і революціонерами 13 англійських колоній в Північній Америці (патріотами), які проголосили свою незалежність від Великобританії, як самостійна союзна держава, в 1776 році.

Ознаки гібридної війни в Американській революції:

політичні інтриги («гібридна політика» метрополії щодо своїх колоній);непримиренна боротьба за політико-економічне домінування на території молодої країни за її ресурси і фінансові потоки; антибританські акції протесту патріотів англійських колоній в Північній Америці, які переросли в жорстоке громадянське протистояння і завершилися зовнішньою інтервенцією Великобританії; масштабний характер ведення партизанської війни на усій території Північної Америки; іррегулярні збройні формування лоялістів-ополченців і революціонерів (патріотів); загони іноземних найманців (німців/«Гессенські солдати»/ — з боку метрополії, а французів і іспанців — з боку революціонерів-патріотів); воєнізовані загони представників неєвропейського етносу /негрів і індійців/; кримінальні угруповання і терористи.

Війна в Нагірному Карабаху (1988-1994, 1994-2020, 2020, 2022)

Етнічний конфлікт між вірменами та азербайджанцями, котрий переріс у війну переважно за контроль над Нагірним Карабахом. Військові сутички не припинялися і після підписання перемир’я до 2022

Сам конфлікт не розпочинала жодна зі сторін самостійно, спочатку його роздмухував, а потім підтримував радянський союз, а згодом і росія. Після початку повномасштабного вторгнення в Україну, рф перестала підтримувати Вірменію у конфлікті. Зараз війна в Карабаху вважається завершеною і його територія знову контролюється Азербайджаном. 

Лівансько-ізраїльська війна 2006 року

Військовий конфлікт в Лівані і північному Ізраїлі, перш за все між Хізбалою (ліванська шиїтська парамілітарна ісламістська організація і політична партія) і Ізраїлем. 

Хізбалла боролася із військово сильнішим противником Ізраїлем із використанням класичних військових дій, нерегулярних збройних формувань та інформаційних методів ведення війни, завдавши Ізраїлю, на думку деяких експертів, стратегічної поразки.

Російсько-грузинська війна 2008 року

Російсько-грузинська війна між вважається першою європейською війною у ХХІ столітті.

Росія, одночасно із застосуванням офіційної армії, вела інформаційну, кібер- та економічну війну. Наприклад, британський журналіст Вільям Данбар звільнився на знак протесту з англомовного каналу «Russia Today», де, за його словами, є цензура. За словами журналіста, йому не дозволили виходити в ефір після репортажу про бомбардування російської авіації в Грузії. Щодо кібервійни, то росіяни організовували масовані хакерські атаки на грузинські сайти МЗС (де розмістили фото Гітлера), парламенту, уряду та міністерства оборони. Хакери Росії поширювали заклик: «Хакери й блогери всіх країн об’єднуйтеся», «Сайти буде заблоковано повністю! Ніхто не зможе читати марення про те, що Росія напала на Грузію».

Російсько-українська війна починаючи з 2014 року

На початку війни у 2014 році невеликі групи російських військовослужбовців організовували та координували озброєні загони терористів із місцевого населення на сході України, уникаючи прямого введення своїх військ через український кордон, що дозволяло Росії частково обходити міжнародне право у галузі ведення війни.

Свій план щодо гібридної війни в Україні росія почала втілювати ще до анексії Криму, коли почала дискредитувати експорт українських товарів до рф, тим самим намагаючись підірвати підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Якщо подивитись на все крізь історичну призму, то гібридна війна ведеться з моменту становлення незалежності України, оскільки вдавалось через ЗМІ та соцмережі поширювати велику кількість російської пропаганди.

Навіть не вдаючись до глибокого аналізу помічаємо, що серед чотирьох прикладів із другої половини ХХ століття бачимо пряму участь чи побічний вплив держави-терориста росії у цих війнах. 

Існує думка, що саме гібридні війни стануть найпоширенішою формою конфліктів у ХХІ столітті. Оскільки часто вони закінчуватимуться лише на рівні інформаційної чи економічної війни, не входячи у фазу збройного протистояння. 

Історія показала декілька прикладів гібридних воєн, які ламають економіки чи геополітику цілого регіону, в одному із цих наймасштабніших прикладів світ живе й зараз. Хочеться лише вірити, що до цивілізованих країн швидко прийде розуміння того, що треба робити усе, аби держави-терористи не готували свої атаки. Гібридні війни – це значно більше за війну озброєнням, це стратегії, маніпуляції, тероризм, цензура. Те, що готується та будується роками і що дуже важко завершити, оскільки стріляти колись перестануть, а пропаганда в головах людей затримається на дуже довго.

Авторка: Лілія Брезгунова

Читайте інші матеріали цієї авторки:

https://pressassociation.org.ua/ua/u-fokusi-krim-genoczid-krimskih

https://pressassociation.org.ua/ua/yak-zminilas-soczialna-reklama-pislya-pochatku-povnomasshtabnogo-vtorgnennya…

By Лілія Брезгунова, назад

У фокусі Крим: геноцид кримських татар на окупованому півострові

З 2014 року життя у Криму розділилось на до та після. Прийшов «росский мір», а з ним пішов спокій, розвиток та процвітання туристичної АР Крим. Кримські татари піддаються масовим арештам: правозахисники, журналісти, ті, хто не ховає свій голос. Лише за 21 вересня російський окупаційний суд засудив трьох кримських татар сумарно на 45 років. 

«Станом на 18 травня з тимчасово окупованого Криму походять 123 жертви політично мотивованого кримінального переслідування. З них 98 – кримські татари», – повідомляє правоохоронна організація «Крим SOS». Серед в’язнів правозахисники, громадські активісти та журналісти, засуджені за «тероризм» робочі. У цьому списку – активіст і громадянський журналіст Сервер Мустафаєв, засуджений на 14 років. У січні 2022 року Національна спілка журналістів України опублікувала лист Мустафаєва до НСЖУ: 

«…Агресор дуже сподівається, що через роки окупації й потужні репресії кримського населення спротив небайдужих вщухне, а світ залишить питання Криму й репресій у Криму на другому плані. Тому кожен з нашої журналістської професії має робити щодня крок за кроком, писати сторінки за сторінками й не дати зійти з порядку денного всіх міжнародних, дієвих для вирішення цього питання майданчиках… Наша єдність більша за штрафи, сильніша за автомати тиранічного режиму РФ…»

Крим після початку повномасштабного вторгнення

Після 24 лютого тиск на кримських татар зріс. Більшу кількість людей заарештували за так званий «тероризм». Взяти до уваги лише згадану вище історію про сумарно 45 років за ґратами для трьох чоловіків. Серед них Наріман Джелялов – політолог, журналіст, перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу – 17 років позбавлення волі. Азіз Ахтемов – займався ремонтом автомобілів – 13 років. Асан Ахтемов працював журналістом кримськотатарської газети «Авдет» – 15 років позбавлення волі.

Однак справжньою катастрофою для киримлів стало оголошення часткової мобілізації на території рф, оскільки анексований Крим вони вважають своїм, то кримчани також будуть мобілізовані, хоч це й суперечить Женевській конвенції та правилам ведення війни.

«За попередніми оцінками, близько 90 % повісток у Криму отримали кримські татари. Водночас кримські татари становлять 13–15 % населення півострова. Такі масштаби мобілізації можуть призвести до прихованого геноциду кримськотатарського народу», – розповів Євгеній Ярошенко аналітик «КримSOS». 

Станом на 22 вересня у Криму роздали 5000

Життя після окупації Криму

Якщо зібрати всю інформацію, яка надходить від 2014 року про життя кримських татар, можна дійти до декількох висновків: культуру знищують, мову теж, за звичаї притягують до відповідальності, судять за «тероризм», арештовують журналістів та правозахисників, їх переслідують, обшукують домівки, тепер до цього додається ще й «мобілізація». Відповідно до норм міжнародного права, навмисне створення життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення етнічної групи – це одна з форм геноциду. Отже, все, що робить російська окупаційна влада – геноцид проти кримськотатарського народу. Знову…

Відомий український режисер кримськотатарського походження Наріман Алієв у своєму подкасті «Мінкульт привіт» поділився однією дуже важливою думкою: «Один з кримчан сказав досить правдиву річ, яку з кожним роком росія тільки підтверджує: ті люди, які з російським прапором в Криму виходили, які плекали росію, перше, що вони зробили – поїхали з Криму в москву, в петербург. Я, який хотів жити в Криму, – продовжує пан Алієв, – розвивати його й робити свою роботу, мені довелось поїхати і поки в мене немає можливості туди повернутись».

Нехай у кожного кримчанина вийде повернутись додому. Живим, цілим та неушкодженим. Вже вкотре росія чинить геноцид проти корінного народу Криму, але вони сильніші, бо ми в Україні готові пережити багато чого: окупацію, полон, депортацію, та вибороти свою свободу. Кримчани повернуться до Криму, а Крим до України, всі повинні повернутися додому. 

Авторка: Брезгунова Лілія

Читайте попередні статті цієї авторки:

https://pressassociation.org.ua/ua/yak-zminilas-soczialna-reklama-pislya-pochatku-povnomasshtabnogo-vtorgnennya/

https://pressassociation.org.ua/ua/yaki…

By Лілія Брезгунова, назад
Я - ветеран

Як змінилась соціальна реклама після початку повномасштабного вторгнення?

Початок повномасштабного вторгнення кардинально змінив життя українців. В щоденній рутині, планах, мріях, на телебаченні й в тому, що кожному громадянину важливо. Тепер для кожного мир – найбільше бажання та найважливіша ціль. Саме на безпеку та перемогу змістився фокус усіх медіа та важливих соціальних медіапроєктів, серед яких й реклама. Отож, як змінилась соціальна реклама після початку повномасштабного вторгнення? 

У попередніх матеріалах ми розповідали, що таке соціальна реклама та які у неї цілі. Нагадаємо, що це повідомлення будь-якої форми, мета якого  –  досягнути суспільно корисних цілей та популяризувати важливі цінності. 

Проєкт «Мрія»

Тепер найважливіша цінність  –  зберегти та врятувати якнайбільше життів. Якщо зробити короткий аналіз реклам зараз, то можемо дійти до висновку, що більшість серед них пов’язана з уже культовими історіями воєнного часу. Наприклад, пес Патрон, який «вчить», що не можна гуляти там, де територію не розмінували. Ще один яскравий приклад використання символу – проєкт «Мрія». Департамент кіберполіції України створив проєкт «Мрія» StopRussiaChannel. Він обʼєднує небайдужих громадян у напрямку протидії дезінформації, а також російській пропаганді в інтернеті. Першим містом, де поширили інформацію про «Мрію» й власне запустили соціальну рекламу на бордах стала Одеса. Мета проєкту зображена на рекламних афішах – «У нас одна Mriya. STOP RUSSIA». Варто сказати, що це не лише соціальна реклама, це масштабний онлайн-проєкт, який допоможе очистити український інфопростір від російського сміття.

«Все 4.5.0»

Крім турботи про цивільних, ще однією важливою темою актуальної соціальної реклами є військові. Часто у містах можна побачити борди з фразою: «Все 4.5.0», що означає: «Все спокійно». Таке перенесення військової термінології у цивільне життя щоразу нагадує, кому варто дякувати за можливість вийти на вулицю та побачити цю рекламу.

Як ви ставитесь до тварин?

Мабуть, кожного розчулюють відео, коли наші військові рятують тварин з зон бойових дій. «UAnimals» запустили соціальну рекламу, героями якої саме й стали українські військові. Її ідея: «Про розвиток народу можна судити з того, як він ставиться до тварин». 

«Ця соціальна реклама водночас покликана надихнути українців, що не покидають тварин навіть у найскладніші миті свого життя, а також змусити задуматись тих, хто поки не проходить тест на гуманність, – каже голова UAnimals Олександр Тодорчук. – Ми переконані, що відношення до беззахисних тварин – лакмусовий папірець, що багато говорить про суспільство».

«Я – ветеран»

І останній, проте не менш важливий приклад не просто соціальної реклами, а цілої інформаційної кампанії – «Я – ветеран». Це ініціатива Українського ветеранського фонду для зміни уявлення про ветеранів у суспільстві. «Ми зупиняємо романтизацію війни й хочемо назавжди поховати совкове бачення образу ветерана. Ця соціальна акція має змінити уявлення суспільства про те, що ветерани – це старі дідусі в медалях. А якщо ти не помер за Україну, то не герой. Для України кожне життя наших захисників та захисниць – цінність. Тому в інформкампанії ми показали молодих хлопців і дівчат, які воюють за свободу України», – каже очільниця фонду Наталія Калмикова. Цей соціальний проєкт має дати зрозуміти суспільству нові реалії сьогодення: 25-річні хлопець чи дівчина можуть бути ветеранами війни.

Висновок

Отже, ідеї й причини поширення соціальної реклами з початком повномасштабного вторгнення не змінились: досі важливо досягнути та популяризувати суспільно важливі цінності. Проте саме ті цінності змінились, адже тепер по телевізору чи на білбордах ми бачимо як нас просять бути стійкими як шафка в Бородянці, або ж нагадують про новітніх героїв, які щоночі оберігають наш сон.

Авторка: Лілія Брезгунова

Читайте інші матеріали цієї авторки:

https

https://pressassociation.org.ua/ua/chetverta-vlada-v-ukra%d1%97ni-mif-chi-realnist…

By Лілія Брезгунова, назад

Які міжнародні договори захищають журналістів на війні та як росія їх порушує?

Брент Рено

За даними Інституту масової інформації, станом на 24 червня 2022 року, від початку повномасштабного вторгнення росія в Україні вчинила 413 злочинів проти журналістів та медіа. За липень це число зросло. У зонах бойових дій медійників захищають міжнародні договори, проте для окупантів їх не існує. Вони користуються найгіршими методами ведення війни катуючи й вбиваючи тих, хто захищений міжнародним правом.

Важливо

Журналісти не мають особливого статусу в міжнародному гуманітарному праві (далі — МГП). Кожен, хто не бере участі безпосередньо у воєнних діях (він/вона не є військовими (не беруть участі у боях), а журналістами), прирівнюються до категорії цивільних осіб і користуються загальним захистом, який надається цивільним. Тобто будь-яка неправомірна дія проти журналістів є нічим іншим як порушенням етики та правил війни щодо мирного населення. 

Журналісти, які працюють у зонах воєнного конфлікту, відповідно до сучасної доктрини МГП поділяються на дві категорії: воєнні кореспонденти (які мають акредитацію від збройних сил) і незалежні журналісти. Всі вони вважаються цивільними особами і перебувають під захистом Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни. 

Зоною ведення бойових дій журналісти пересуваються у бронежилетах з помітним надписом «PRESS» для того, аби обидві сторони розуміли, що ці люди під міжнародним захистом. Проте на війні, розпочатій росією все працює кардинально навпаки: в одній із відеолекцій фотограф та кореспондент Associated Press Євген Малолєтка, який висвітлював життя та боротьбу у блокадному Маріуполі розповів, що місцеві лікарі (Євген разом з колегою Мстиславом Черновим рятувались у лікарні) попередили журналістів змінити їхню машину, на якій був надпис «PRESS» на щось непомітне, бо за машиною полюють. Їм доводилось навіть змінити жилети журналістів на халати лікарів, аби залишитись неушкодженими. 

Допоки увесь світ слідкує за подіями з українського фронту, журналісти, що їх фільмують, ризикують життям навіть вдягаючи бронежилет, надпис на якому мав би захищати. Але коли для всього світу це знак певної недоторканості, для наших ворогів як червоне полотно для бика на кориді. Адже вони розуміють яку силу мають медійники, що тримають інформаційний фронт.

Міжнародне гуманітарне право

Міжнародне гуманітарне право – галузь міжнародного права, головна мета якої полягає в гуманізації ведення воєнних дій та полегшення страждань жертв війни. МГП складається з Женевського права, що включає норми щодо захисту жертв конфліктів, та з Гаазького права, що включає правила, які належать до засобів і способів ведення бойових дій. 

Що гарантують Женевські конвенції цивільним?

Якщо посилатись на всі встановлені правила ведення війни, то Женевські конвенції, як частина МГП, повинні забезпечувати міжнародний захист цивільного населення, поранених та тих, хто припинив нести військову службу. На практиці це мало б виглядати так: зелені коридори, які працюють, наявність міжнародних спостерігачів, в полон беруть лише військових і надають їм необхідний догляд та допомогу. Називати тут можна багато всього, та лише з цього списку зрозуміло, що наш ворог не дотримується правил. Взяти лише до уваги кількість вбитих, викрадених та зниклих медійників.

Права журналістів у зоні збройного конфлікту безпосередньо закріплені в І Додатковому протоколі до Женевських конвенцій щодо захисту жертв міжнародних збройних конфліктів. Найважливішим, що варто знати з 79 статті є те, що «журналісти, що перебувають у небезпечних професійних відрядженнях у&nbsp

Інститут масової інформації

Які злочини проти медіа були зафіксовані?

В Україні ціла низка організацій займається фіксацією злочинів проти медіа, що скоїли росіяни, порушуючи міжнародні договори. Це Інститут масової інформації, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки, український осередок міжнародного ПЕН-клубу. Вони відзначають такі види злочинів:

вимкнення українського мовлення;блокування інтернет-доступу до медіа;хакерські атаки на сайти українських медіа;обстріли телевеж;погрози журналістам;переслідування;захоплення та напади на редакції ЗМІ;обстріли журналістів;захоплення та викрадення;нанесення ран;убивства.

Якщо звернутись до МГП, стає зрозумілим, що будь-яка з цих дій є порушенням правил ведення війни. Адже жодна сторона не має права наносити пошкодження, захоплювати чи вбивати цивільних і тим паче цілитись у мирні об’єкти, як-от телевежі.

За перші три місяці повномасштабного вторгнення росіяни вбили 8 журналістів:

Євген Сакун, оператор телеканалу LIVE (загинув 1 березня під час російського ракетного обстрілу телевежі в Києві);Брент Рено, колишній кореспондент The New York Times (розстріляний росіянами 13 березня в Ірпені на блокпосту);П’єр Закжевскі, оператор телеканалу Fox News, громадянин Ірландії. Він загинув 14 березня під час артилерійського обстрілу російських військ у селі Горенка Київської області;Олександра Кувшинова, українська фіксерка, журналістка. Загинула 14 березня разом з П’єром Закжевскі під час артилерійського обстрілу з боку російських військ у селі Горенка Київської області;Оксана Бауліна, журналістка російського The Insider, Фонду боротьби з корупцією Олексія Навального (загинула 23 березня під російським обстрілом у Києві під час виконання редакційного завдання);Максим Левін 1 квітня знайдений вбитим;Мантас Кведаравічюс, литовський режисер та документаліст, вбили у Маріуполі;Фредерік Леклерк-Імхофф, журналіст французького каналу BFMTV, загинув на Луганщині 30 травня внаслідок російського обстрілу евакуаційного авто. Робив матеріал про евакуацію населення.

Тобто вісім разів ворог найвищою мірою порушив міжнародні договори – забрав життя у цивільного. Окрім вбивств, російські терористи станом на 24 червня викрали чи взяли в полон щонайменше15

Якщо у матеріалі про безпеку журналіста під час роботи у зоні бойових дій ми згадували, що основним правилом є те, що життя вартісніше за будь-який матеріал. То зараз під час російсько-української війни варто пам’ятати: ми воюємо з терористами, які не зважають на жодні міжнародні правила та закони. І ціна одного сюжету може бути значно вищою як для одного медійника, так і для цілого ЗМІ.

Авторка: Брезгунова Лілія

Попередні матеріали авторки:

https://pressassociation.org.ua/ua/chetverta-vlada-v-ukra%d1%97ni-mif-chi-realnist/

https://pressassociation.org.ua/ua/fortune…

By Лілія Брезгунова, назад

«Четверта влада» в Україні: міф чи реальність?

«Четверта влада» – саме так журналістику колись назвав Томас Карлайл (шотландський письменник, есеїст та історик). Однак якими є насправді умови такого терміну й чи можливо назвати ЗМІ ще однією гілкою влади в Україні? 

Як відомо, існує три гілки влади: законодавча, виконавча та судова. Відповідно до ст. 6 Конституції України, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. «Гілками влади» називаємо тих, хто подає, розглядає і створює закони, а також контролює їх виконання.

Чи є тут місце для журналістики?

Ще з часів Томаса Карлайла чи можливого іншого автора цього вислову – Жан-Жаку Руссо, журналісти виконували важливу роль у суспільстві. Вони поширювали інформацію, вислови впливових людей чи матеріали, які в майбутньому могли змінити щось в одній із трьох гілок влади.

«За допомогою масової інформації можна впливати на громадську думку як стан масової свідомості. Масові комунікації сприяють тим самим найкращій реалізації цілей суб’єктів соціальних інтересів. Цей факт став підставою виникнення терміну «четверта влада», яка наділяє масові комунікації якимись особливими владними повноваженнями» (з роботи «Четверта влада як соціологічна категорія»).

Зараз журналісти – це ті, хто безпосередньо стоїть між суспільством і гілками влади. Оскільки ми живемо в епоху, коли володіння інформацією ототожнюється з можливістю певного керування людьми, то засоби масової комунікації можна вважати ще однією гілкою влади. В історії було багато прикладів, коли висвітлення конфліктів, судових процесів, протестів, арештів, або революцій впливали на зміни в судовій системі, внесення змін до Конституції чи навіть до референдумів й зміни влади. 

Однак є умови, за яких можна припустити формулювання «четверта влада» стосовно журналістики: дотримання всіх стандартів й публікування важливих матеріалів політичного, громадського чи судового характеру.

В контексті глобалізації владу преси заведено вважати першою, а не четвертою. Власне використання виразу «влада преси» й характеризує цю епоху. Поява нових засобів зв’язку та інтернету гарантувала нові можливості для поширення інформації: оперативніше, чіткіше, актуальніше. Журналістика отримала змогу використовувати глобальні всесвітні перетворення на свою користь. Вона стала ще ближчою до суспільства й, безумовно, той вплив який створюють ЗМІ зараз не можна порівняти, скажімо, з ситуацією в кінці ХХ століття.

Проте іншої думки український політичний журналіст Вадим Карп’як: «Існує вислів, що журналістика – четверта влада, з чим я не до кінця погоджуюсь. В Україні є три гілки влади: законодавча, виконавча та судова. Кожна з яких є законом. Журналісти висвітлюють закони, впливають на певні рішення, але не створюють й не приймають їх».

Подібна позиція описана у праці «Четверта влада» як соціологічна категорія» (Науменко Т.В.): «Четвертою владою ЗМІ бувають лише у двох випадках: перший – коли вони транслюють обов’язкові для виконання рішення законодавчої, виконавчої та судової влади; другий – коли власні виступи ЗМІ щодо законодавчих актів розглядаються як обов’язкові для обліку під час прийняття рішень владою».   

Узагальнивши, можна сказати, що вираз «четверта влада» однозначно прийнятий суспільством. Хоч і за часів СРСР це прийнято було використовувати виключно до західної журналістики, проте зараз, у незалежній Україні й умовах всесвітньої глобалізації, роль засобів масової комунікації у громадянському житті переоцінити важко. Актуальним лише залишається питання «прозорості» медіа й журналістики в цілому.

«Четверта влада» в Україні

Кому довіряти серед українських ЗМІ залишається обрати кожному. Однак не можна пройти повз всі ті спільні кроки, які пройшли журналісти за понад 30 років існування незалежної журналістики.

Поява недержавних телеканалів, інформагенцій та преси, створення потужного сегмента інтернет-ЗМІ стали першим кроком для незалежної журналістики. Від телеканалу «Тоніс», який у 1992 році переїхав до Києва до створення «Української правди» у 2000 році Георгієм Гонгадзе та Альоною Притулою. Саме УП до сьогодні вважають українці найнадійнішим джерелом інформації. Саме Гонгадзе довів, що та журналістика, яка є «незручною» владі може і повинна змінювати країну, це однозначно приклад четвертої влади.

Іншим важливим кроком для журналістики як незалежної гілки влади стало роздержавлення преси, тобто вихід кількасот друкованих видань з-під контролю органів влади та місцевого самоврядування. Проте з’явилась проблема у фінансуванні: багато ЗМІ почали фінансувати олігархи, що впливає на матеріали медіа.

Доступ до публічної інформації. Навіть попри всі вади виконання цього закону, перемога нашого медіасуспільства у можливості за допомогою доступу до публічної інформації контролювати державну владу й місцеве самоврядування. Водночас державні органи стають прозорішими, а дедалі більше даних — відкритими та доступними для медіа.

Прозорість медіавласності. Хоч і недосконалий, закон про прозорість медіавласності змусив багатьох політиків та бізнесменів розкрити свої зв’язки з медіа. А декого навіть втратити сумнівні медіаактиви. Проте навіть без юридичних наслідків ініціатива все одно дає суспільству розуміння, хто «замовляє музику» в медіапросторі.

Журналістика в Україні – це механізм, що постійно переживає певні зміни. Вбивства медійників, цензура, скандали й володіння ЗМІ політиками чи олігархами не до кінця дають зрозуміти суспільству, що функції, які повинні виконувати журналісти в Україні, їх виконують. Їм залишається лише зрозуміти, що на меті четвертої влади завжди будуть інтереси українців. Це, власне, й відрізняє звичайних журналістів від четвертої влади.

Авторка: Лілія Брезгунова

Попередні матеріали цієї авторки:

https://pressassociation.org.ua/ua/fortune-istoriya-dilovogo-zhurnalu/

https://pressassociation.org.ua/ua…

By Лілія Брезгунова, назад

«Sports Illustrated» – історія найвідомішого спортивного видання

«Sports Illustrated» – щотижневий спортивний журнал, який видається в США. Єдине спортивне видання з авдиторією понад 23 мільйони. Як Генрі Люсу вдалось вчетверте («TIME», «Fortune», «Life») зробити свій журнал всесвітньовідомим? 

Основа журналу – висвітлення американських спортивних змагань: НФЛ (американський футбол), МЛБ (бейсбол), НБА (баскетбол), НХЛ (хокей), гонки NASCAR, гольф, бокс, теніс. Важливою відмінністю від інших спортивних видань Америки є те, що вони публікують новини й про футбол, який зовсім не користується популярністю в США.

Стюарт Шефтель чи Генрі Люс?

В 1936 році Стюарт Шефтель створив «Sports Illustrated». Це був щомісячний журнал, але існувати йому довелось лише два роки. Шефтель не зміг втримати журнал на рівні, якого очікував, тому продав його «Dell Publications». Писали переважно про бейсбол, баскетбол і бокс. Оскільки журнал продовжував виходити лише раз на місяць, то висвітлювати змагання чи турніри у них можливості не було. Та і потреби теж: ця інформація вже втрачала актуальність.

В час, коли всі журналісти та видавці в один голос говорили, що спортивне видання не зможе користуватись популярністю, якщо виходитиме щотижня, Генрі Люс, який вже на той час володів відомим журналом «TIME», вирішив інакше.

У 1954 році вийшов перший випуск оновленого Люсом «Sports Illustrated». Головна стаття випуску описувала нещодавно проведену гонку «Mile of the

Далі у журналі опублікували матеріал про розвиток спорту на початку 1950-х років, після якого популярність журналу почала зростати.

60-ті роки, новий редактор та перші мільйони

Після 1960 року, коли Андре Лагерр став головним редактором, журнал зосередився на основних спортивних подіях, це дало змогу читачам докладніше зрозуміти те, що вони бачили по телевізору. За короткий час вони стали прикладом якісної спортивної  та фотожурналістики. Таким чином «Sports Illustrated» завоював прихильність мільйонів читачів й мільярди доларів прибутку. 

В журналі працювали культові особистості того часу: фотографка Луїза Даль-Вульф (відома своїми роботами для «Vogue» та «Harper`s Bazaar»), спортивні оглядачі: Роберт Крімер, Текс Мол, Він Скаллі та Ден Дженкінс. Крім цього публікувалися статті літературних гігантів на зразок Вільяма Сарояна, Роберта Фроста та Вільяма Фолкнера.

У 1965 році було створено перші кольорові сторінки. За 18 років, у 1983 році, SI стала першою американською повноколірною газетою, що лише додало велику кількість читачів навіть поза поціновувачами спорту. 

Обкладинки журналу

На першій обкладинці журналу з’явився бейсболіст Едді Метью. Протягом наступних шести років багато зірок спорту пішли по його стопах: бейсболіст Уіллі Мейс, баскетболіст Боб Коузі, хокеїст Горді Хоу та гравець в американський футбол Джон Юнайтас.

Окремої уваги варті обкладинки 1960-69 років. Світ був шокований виступами Мохамеда Алі й SI не виключення: фото чемпіона в надважкій вазі прикрашало обкладинку журналу 11

Серед інших чемпіонів, які з’явилися на головній сторінці, був хокеїст Вейн Гретцкі з «Edmonton Oilers». Баскетболіст Майкл Джордан з’явився на великій сторінці цілих 20 разів. Тайгер Вудс (гольфіст) прикрашав 14 номерів у 2000-ті роки, а у 2010-му журнал прикрашали фото баскетболістів: Майї Мур, Леброна Джеймса та Стефена Каррі.

Sports Illustrated Swimsuit

З 1964 року видається спеціальний щорічний випуск «Sports Illustrated Swimsuit» з фотографіями супермоделей в купальних костюмах на тлі екзотичних пейзажів. У різний час знімалися такі відомі моделі: Кеті Айрленд, Ель Макферсон, Петра Нємцова, Хайді Клум, Тайра Бенкс, Маріса Міллер, Сінді Кроуфорд, Наомі Кемпбелл та Бар Рафаелі. З деякими даними, саме фото в SI стало поштовхом для створення образу супермоделі того часу, який знають й зараз.

Крім моделей для журналу в купальниках позували відомі спортсменки: тенісистки Штеффі Граф, Серена та Вінус Вільямс, Анна Курникова, Марія Шарапова, плавчиня Аманда Бірд, баскетболістка Лорен Джексон, фігуристка Катерина Гордєєва.

«Sports Illustrated» сьогодні

Із самого початку «Sports Illustrated» робив те, що зараз використовують всі спортивні видання: повноцінні спортивні репортажі, ілюстрації від художників та спортивні картки. У 2015 році журнал придбав групу компаній-розробників програмного забезпечення та об’єднав їх для створення «Sports

На сьогодні журнал користується більшою популярністю онлайн, адже друковану версію практично перестали видавати. У них є сайт та сторінка на YouTube. У 2017 році журнал викупили «Meredith Corporation» й за пів року повідомили, що на прилавках знову з’явиться найвідоміше спортивне видання, за 64 роки після успішного запуску оновленого «Sports Illustrated» Генрі Люсом.

Інші проєкти  «Sports Illustrated»

«Sports Illustrated Almanac»: найважливіші події у світі спорту, а також статистика (індивідуальна, командна). Виходить з 1991 року.

2. «Sports Illustrated Women» (з 1999 по 2002

3. «Sports Illustrated on Campus» (з 2003 по 2005). Також виявився неприбутковим.

4. «Sports Illustrated Australia» був створений 1992 року. Проте спроба виявилася невдалою після 6 випуску журналу.

 5. «Sports Illustrated Presents» був створений у 1989 році. Нині закритий.

Авторка: Лілія Брезгунова

Попередні матеріали цієї авторки:

https

https://pressassociation.org.ua/ua/zhurnal-time-istoriya-vidan-ch-3…

By Лілія Брезгунова, назад

«Fortune» – історія ділового журналу

«Fortune» – діловий журнал, основними конкурентами якого є «Forbes» і «BusinessWeek». Як і «ТІМЕ», журнал відомий своїми рейтингами. Однак у чому суть цих рейтингів та як один долар пов’язаний із першим випуском журналу?

Журнал заснований Генрі Люсом у 1929 році. До того, у 1923 році, він створив інше всесвітньовідоме медіа – журнал «ТІМЕ». Тому й не дивно, що в обох видань рейтинги займають важливе місце у брендингу.

До 2014 року журналом володіла «Time Inc», яка охоплює «TІМЕ», «Life», «Fortune» і «Sports Illustrated».

Генрі Люс, хоч і мав ділового партнера (Геддена), але розробляв журнал самостійно. На початку 1929 року Брітон Гедден помирає й Люс все ж готується видати свій журнал, однак початковою його назвою була «Power», тобто сила, бо те, про що він в майбутньому писатиме, він вважає рушійною силою. Але у лютому 1930 року світ зустрічає журнал з назвою «Fortune». І справді, фортуна посміхалась Люсу.

Редактором першого випуску був Генрі Люс, однак він не називав себе головним редактором. На цю посаду Люс призначив Паркера Ллойда-Сміта, художнім керівником став Томас Мейтленд Клеланд (книжковий дизайнер, художник, ілюстратор). 

Що особливого в одному доларі?

Існує легенда, що Клеланд створив обкладинку для першого випуску за $1, тому що в той час ніхто просто не знав скільки за таку роботу потрібно брати.

Крім того, ціна першого випуску також була 1

Не рейтингами єдиними

У «Fortune» з моменту створення була визначна особливість. Поки всі видання економили й виходили здебільшого чорно-білі, «Fortune» публікував яскраві професійні фото. Так, можливо, це й стало однією з причин такої високої ціни, але й саме ці фото стали запорукою успіху. Маргарет Бурк-Уайт, Вокер Еванс – перші фоторедактори. Саме Бурк-Уайт стала першим західним фотографом, який відвідав промислові об’єкти СРСР, пізніше вона стала першою жінкою-фотожурналістом, але вже у журналі «Life».

Приголомшливий успіх й популярність у бізнес-колах став причиною того, що журнал почав виходити двічі на місяць, хоча від дня заснування до січня 1978 року виходив лише раз. З жовтня 2009 року доходи від реклами дуже впали, тому журнал почав виходити лише раз на три тижні.

Поворотним в існуванні «Fortune» став прихід у 1986 році нового головного редактора – Маршалла Леба. За часи його роботи журнал модернізувався: були розроблені оптимальні орієнтації на бізнес та економіку із додаванням графіків, таблиць, діаграм та пояснювальних статей, які детально розкривали конкретне питання, не змінилось те, що журнал й досі публікує якісні фото й надає особливого місця фотожурналістиці.

Як згадувалось раніше, з 2014 року «Time Inc» не володіє журналом, вони відокремились й створили власний сайт.

У листопаді 2018 року оголошено, що «Fortune» купує тайський мільярдер Чатчавал Джараванон за 150 млн доларів. Відомо, що він пов’язаний з тайським конгломератом «Charoen Pokphand Group», який володіє компаніями в галузі сільського господарства, телекомунікацій, роздрібної торгівлі, фармацевтики та фінансів.

У чому особливість рейтингів «Fortune»?

«Fortune» регулярно публікує списки. Однак вони вирізняються серед топів найвпливовіших чи найбагатших. У полі зору людські ресурси, наприклад, публікується список кращих компаній для роботи. Списки включають компанії, розміщені в порядку валового виторгу та бізнес-профілю, а також бізнес-лідерів: 

«Fortune

А також «Найкращі робочі місця для різноманітності», «100 найбільш висхідних компаній», «Бізнесмен року», «50 найвеличніших лідерів світу», «100 найкращих робочих місць для міленіалів», «100 найкращих робочих місць для жінок», «Найвпливовіші жінки», «100 кращих компаній для роботи», «Найшанованіші компанії світу». 

Цікаво, що

Окрім вже сталого імені «Fortune» саме як ділового й бізнес-журналу, вони відомі своїми безкорисливими вчинками. Наприклад, у 1951 році у журналі опублікували статтю про маловідомий на той час віскі «Jack Daniel’s», що допомогло напою здобути світову популярність. Автор підкреслив унікальність смаку й рецептури напою, порівнявши майстерність виробника із талантами Вільяма Фолкнера, Вінстона Черчилля, Джона Г’юстона. Тому саме завдяки «Fortune» сьогодні світ знає про «Jack Daniel’s».

Авторка: Лілія Брезгунова

Попередні матеріали цієї авторки:

https://pressassociation.org.ua/ua

https://pressassociation.org.ua/ua/forbes-amerikanskij-zhurnal-z-shotlandskim-korinnyam-istoriya-vidan-ch2…

By Лілія Брезгунова, назад

Соціальна реклама про захист дітей в інтернеті

За даними міжнародного дослідницького проєкту ESPAD у 2019 році лише 6,7% опитаних підлітків в Україні не користувались соціальними мережами. Майже 45% підлітків проводять у соціальних мережах до 3-х годин в день, а ще приблизно 50% – від 4-х та більше годин.

Тому варто підняти питання: чи безпечно діти користуються всесвітньою павутиною?

Ролик про безпеку дітей в інтернеті

У березні 2020 року Міністерство Цифрової трансформації України опублікувало ролик, який звертає увагу на безпеку дітей в інтернеті.

Вихід цього соціального відео зумовлений подіями кінця 2019 та початку 2020 року, коли велика кількість дітей та молоді потрапила під вплив «онлайн-ігор», які закінчувались летальними випадками.

Ролик показує, що інтернет – не лише джерело інформації, місце для спілкування чи, можливо, навіть працевлаштування. У всесвітній мережі є багато ризиків, які дитина спочатку й не помічає. 

https://www.youtube.com/watch?v=OoZmLcQMa9s

Концепція ролику: у двері будинку дзвонять різноманітні персонажі (від скінхедів до героїв комп’ютерних ігор), питають у батьків де дитина й одразу прямують до неї. Про це йдеться на сайті Міністерства.

Хоча, варто сказати, що ролик спрямований більше на свідомість батьків, чиї діти молодші підліткового віку, адже саме це покоління найчастіше натрапляє на небезпеку онлайн. Яскрава реклама чи порада друзів для них вагомий аргумент, щоб зареєструватись на якомусь сайті чи приєднатись до нової онлайн-гри. Тому саме батьки повинні прослідкувати за безпекою дитини: що вона дивиться, з ким спілкується, в які ігри грає. 

Ролик закінчується титрами: «В реальному житті ви б захистили своїх дітей. То чому не захистити їх в інтернеті?».

Вихід соціальної реклами на сайті міністерства прокоментував уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба: «Коли дитина спілкується з незнайомцями в інтернеті, вона почуває себе безпечно. Адже фізично вона дійсно в безпеці – вдома, в школі тощо. Таку собі «ілюзію безпеки» створює екран. Діти вірять «приємним незнайомцям», які говорять компліменти, пропонують романтичні стосунки, дають дитині почуття «особливості».   

Не можна не згадати, що ця соціальна реклама стала дуже актуальною в переддень локдауну. Інтернет став платформою не лише для дистанційного навчання, а й місцем спілкування, як коментував Микола Кулеба, «з приємними незнайомцями». І дійсно, відсутність можливості для спілкування наживо стало поштовхом до нових онлайн-знайомств. Але чи завжди ті знайомства корисні?

Чи вдалось соціальному ролику уберегти дітей?

Хоч розуміємо, що соціальна реклама – інформація, метою якої є досягнення суспільно корисних цілей та популяризація загальнолюдських цінностей, але чи допомогло поширення фактів про безпеку дітей онлайн уберегти дітей під час локдауну?

На думку експертів, повна ізоляція населення вдома стала своєрідною перевіркою, особливо для дітей, які, як відомо, частіше виявляють жорстокість онлайн й піддаються їй від однолітків. 

Соціальний ролик, однозначно, зміг привернути увагу до кібербулінгу чи надмірної уваги з боку сторонніх осіб до дитини. Але потім, крім привернення уваги, з’явилась реальна потреба допомогти батькам пояснити дитині, що таке всесвітня павутина.

Міністерство цифрової трансформації оприлюднили посібник «COVID

Актуальним залишається лише питання поширення соціальної реклами в Україні й залучення суспільства до пошуку шляхів розв’язання цієїі проблеми. Хоч соціальних роликів в країні не багато, та в них привертають увагу до тем, які варті значно ширшої уваги. 

Автор: Брезгунова Лілія

Попередні матеріали цього автора:

https://pressassociation.org.ua/ua/zhurnal-time-istoriya-vidan-ch-3/

https://pressassociation.org.ua/ua/forbes-amerikanskij-zhurnal-z…

By Лілія Брезгунова, назад

Журнал «TIME» (історія видань ч.3)

«TIME» – другий за популярністю журнал в США (після «Forbes»). На відміну від першого місця, видання має свою особливість: воно перетворилось на майданчик для найобговорюваніших подій (від політики до мистецтва). Все-таки, як «TIME» досяг такого успіху?

Це щотижневий американський журнал, тираж якого налічує близько 4 млн примірників. Штаб-квартира знаходиться у Нью-Йорку.

Видання здобуло всесвітню славу завдяки авторському стилю текстів, рейтингом «Людина року», а також впізнаваним стилем обкладинки: червоною облямівкою.

Як світ втратив «Факти», але отримав «Час»?

Історія успішного видання розпочалась в Єльському університеті. Студенти-журналісти Брітон Гедден та Генрі Люс вирішують створити власне ЗМІ. Здається, це звучить логічно, дивлячись, що вони працювали в «Yale Daily News» (Гедден – голова, Люс – головний редактор). Але ця ідея прийшла їм не під час роботи: вони проходили курси підготовки офіцерів резерву. Весь вільний час студенти присвятили створенню журналу. Їх метою було створити ЗМІ, де всі новини будуть подані максимально чітко й коротко.

Брітон Гедден та Генрі Люс

Але історія «TIME» почалась значно пізніше. Три роки Гедден і Люс будували свої кар’єри окремо, але потім, у 1921 році Гедден запросив Люса до Балтімора, де вони продовжили працювати над ідеєю спільного журналу. Першою назвою була «ФАКТИ», але вона здалась надто серйозною, адже публікувати вони хотіли не лише факти, а й розважальні матеріали. Так і з’явився «ТІМЕ» і разом з назвою й нове гасло: «Take Time – It’s Brief». (Сучасні маркетологи компанії розшифровують назву як «The International Magazine of Events»).

Як створили рейтинг «Людина року»?

Томас Крайтель (чиї ідеї імпонували Геддену) у своїх працях стверджував: «історія світу – це ніщо інше, як біографія великих людей». Ця цитата і надихнула творців журналу на створення рейтингу «Людина року». Першою Людиною Року став американський льотчик, який самотужки на літаку подолав Атлантичний океан. Таким чином, фото Чарльза Ліндберга (льотчик) прикрасило обкладинку журналу. Від 1927

Цікаво, що не завжди обирали саме людину. У 1983 році на обкладинці був комп’ютер – «Пристрій року».

Варто також сказати, що у 2006 році кожен з нас став Людиною Року. На обкладинці журналу був зображений ввімкнений монітор і фраза, що саме ми контролюємо вік інформації. «Ласкаво просимо у ваш світ».

Закреслена обкладинка

Протягом своєї історії журнал чотири рази виходив з обкладинкою, на якій лице людини року було закреслене червоним хрестиком. Це було у 1945 році, де зображений Адольф Гітлер, у 2003 – Саддам Хусейн, у 2006 людиною року став Абу Мусаб аз-Заркаві. Востаннє червоний хрестик був на обкладинці у травні 2011 року, після смерті Осами Бен Ладена.

Створення нової рубрики, вміння подати матеріал (ідея журналу – його можна прочитати за годину) допомогли журналу досягти успіху. Але вже без Геддена: він помер на 31 році життя. Щодо Люса, то в майбутньому він керував багатьма відомими виданнями: «Life», «Fortune», «Sports Illustrated».

Стиль журналу

Вперше впізнавану червону облямівку використали у 1927 році, після чого це й стало візитною карткою журналу.

Але за його історію це поле змінювали чотири рази: двічі на честь терактів 11 вересня (чорним кольором у 2001 році та металево-срібним у 2011), у 2008 році до Дня Землі рамка була зеленою та у 2012 році рамка знову стала срібною, відмітивши вибір Обами як Людини Року.

Регіональні філії

У журналу є декілька регіональних філій: європейське, тихоокеанське та азійське видання.

Сайт «TIME»

Автор: Брезгунова Лілія

Попередні матеріали цього автора:

https://pressassociation

https://pressassociation.org.ua/ua/istoriya-legendarnih-vidan-harpers-bazaar…

By Лілія Брезгунова, назад