PRess Association UA

Перед Форумом видавців у Львові 2019 року побував на презентації книжки Ірини Славінської – “Мої запасні життя” у дворику Українського радіо, що на Хрещатику, 26.

Модерував зустріч журналіст і телеведучий Юрій Макаров. Тут зібралася уся радійно-телевізійна братія цієї без перебільшення монументальної, помпезної, гігантичної споруди в центрі Києва. Пригадую, коли працював на радіо, не один день витратив, щоб розібратися в тих лабіринтах на Хрещатику, 26. Та то вже зовсім інша історія.

У моєму сприйнятті Ірина Славінська – людина-оркестр. У неї дуже багато відповідальних відповідальних ролей у цьому житті: журналістка, перекладачка, громадська діячка, оглядачка, критикеса, феміністка, теле- і радіоведуча, координаторка кампанії проти сексизму в медіа та політиці “Повага”, членкиня Українського ПЕН, продюсерка радіо “Культура” в складі Національної суспільної телерадіокомпанії України. Лауреатка премії пам’яті Олександра Кривенка 2019 року. Із творчістю публіцистки я запізнався ще до її роботи на “Громадському радіо” та “Радіо Культура”. Писав відгук на її книжку-інтерв’ю “33 герої укрліт”, коли вона ще працювала в “Українській правді” і викладала світову літературу. На обкладинці тієї книжки виріз, обрамлений бубликом (чому бубликом – незрозуміло), у якому зображений Тарас Шевченко, що підморгує читачам. За таке сміливе й провокативне оформлення Славінська піддавалася критиці з боку блюстителів моралі Тараса Григоровича. Та й просто людьми без почуття гумору.

Зараз таким уже нікого не здивуєш. Шевченка наразі вдягають у шкірянку, в костюми супергероїв, і в що ще його вдягнуть – питання відкрите. І взагалі Тарас Шевченко живий. Подивіться, он завів собі Інстаграм-сторінку й тусується з молодняком на літературних вечорах.

Що хочу сказати? Тоді це викликало реакцію в громадськості. Люди писали, критикували, відгукувалися, приходили на презентації в різних містах України.

До речі, до заслуг авторки треба додати немаловажливу деталь, що під однієї обкладинкою Славінській вдалося зібрати чи не весь літературний бомонд: Сергій Жадан, Юрій Винничук, Іван Андрусяк, Юрій Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Іван Драч, Юрій Іздрик, Олександр Ірванець, Олександр Кабанов, Андрій Кокотюха, Євгенія Кононенко, Андрій Курков, Лада Лузіна, Юрій Макаров, Іван Малкович, Тетяна Малярчук, Кость Москалець, Віктор Неборак, Генрі Лайон Олді, Галина Пагутяк, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Юрій Позаяк, Євген Положій, Тарас Прохасько, Степан Процюк, Ірен Роздобудько, Наталка Сняданко, Олесь Ульяненко, Іван Ципердюк.

Саме це видання зробило пані Ірині ім’я в літературі. Пам’ятаю, що я відносно схвально відгукнувся про цю книжку, особливої дружби завести з авторкою не вдалося, адже ми перебували (-ємо) в різних літературних тусівках і ходили на неоднакові заходи. У Славінській мене завжди вражало вміння бути чіткою, діловою, лаконічною, цілеспрямованою та беземоційною, інтровертивною жінкою. Її характер наклав відбиток і на її “Запасні життя”.

Це перша збірка есеїстики, і це ще одна іпостась цієї без перебільшення розумної, здібної і талановитої жінки. Можливо, через певний час вона почне писати романи, повісті, оповідання, які ми всі читатимемо не без ентузіазму, споглядаючи на нові грані розвитку особистості.

Що ж таїть у собі назва нової книжки? Чому на читача дивиться дівчина (мабуть, шатенка) крізь шпарину?

Я гадаю, це погляд на життя інших укупі зі своїм. Погляд обсерватора, який бачить усе широко і все дуже конкретно. Розкладає все по ціннісних категорійних поличках. У письменницькому об’єктиві життя інших, своїх героїв: бабусь, дідусів, мам, тат, близьких і далеких родичів, запрошених у студію гостей, видатних постатей французької історії, визначних феміністок. І в ньому майже нема життя сучасників, близьких по духу, статі й крові людей. Що для мене особисто вельми дивно, адже чи не з усіма відомими постатями сучасної української культури Ірина Славінська зазнайомлена. Мабуть, авторка дипломатично мовчить про них.

Дипломатія – це один із козирів характеру Ірини Славінської, який нам усім варто взяти на озброєння. Якщо окреслити одним словом, чим була для мене презентація, потім читання й висновки про книжку, то це слово звучить так – пам’ять. Пам’ять про рід, його ментальні й історичні особливості розвитку й стагнації. Для есеїстки це питання першочергове, наріжним каменем стоїть у книжці. В одному з есеїв журналістка копає інформацію про власний родовід. Цим подає нам, сучасникам, приклад для наслідування: копайте і ви докопаєтесь до істини. Звідки ти? Який твій рід? Де твій пуп заритий? Це питання вже давно на маргінесах, хто там і коли згадує власний родовід, можливо, тільки на великі свята (Різдво, Великдень, Новий рік). Українцям не зашили часу й сил, не заклали в генах пам’ятати про власний рід (хоч вони й самі таки добряче в цьому винні у різні періоди часу по-своєму), кожна нова влада намагається натиснути кнопку “DELETE” у тій ділянці мозку, яка відповідає за пам’ять.

З інформаційного потоку пані Ірина викопує дуже цікаві факти про свого далекого родича Максима Славінського: “Народився в Ставищі Київської області, закінчив Другу чоловічу гімназію в Києві, був помічником присяжного адвоката у Петербурзі, редактор і перекладач 111 поезій “Кобзаря”, перекладав Гейне, вів політичне життя <…> дружив із Лесею Українкою <…> працював на Центральну Раду УНР, очолював українську дипмісію в Празі”. Cлавний родич, іменем якого названа вулиця в Києві, помер у тюрмі від тифу. Є що згадати, є що написати. Насправді, чи не кожен українець має у своєму роду осіб та особистостей, про яких можна сказати та написати не одну сторінку. Та українці зараз доволі ледачі, глухі до теми власного родоводу їх більше цікавить власний шлунок та виживання в умовах зміни політичних еліт. Родинних історій багато. Читаючи цей есей, розумієш чому Ірина Славінська стала Іриною Славінською.

Ще одна тема цієї книжки – радянське дитинство, яке переходило в Міленіум і мало французьке забарвлення. Десь у книжці Ірина Славінська пише, що з пострадянського простору потрапила в іншомовний простір: ментально, мовленнєво, мислиннєво. Це зіграло колосальну роль у її розвитку, у буквальному сенсі зірвало мозок. Цей унікальний досвід дав пані Ірині ще один виток розвитку: перекладацький. Назву тільки ті переклади, про які чув і знаю: Робер Мюшамбле “Оргазм і Захід: історія задоволення від 16

Резюмувати хочеться одним реченням: кожному Андрію Бондарю потрібна своя Ганна Улюра. Себто кожному есеїсту потрібен свій упорядкувальник. Як на мене цій книжці бракує структури, назв, шрифту та сміливості жартувати й відкриватися перед читачем. А також ширшої обсервації сучасників і сучасності.

Автор: Ярослав Карпець…

Трилер, горор, містика — ці жанри в сучасній літературі набирають стрімків обертів. Ще п’ять-десять років тому в сучукрліті ніхто й гадки не мав, що воно таке і з чим його їдять. Всі дивилися на Захід, на Америку, ковтали сторінка за сторінкою романи Кінга, ховалися під ковдру від страшного клоуна з фільму «Воно» й тяжко схлипували, коли ж, коли ж наша література спроможеться видати щось путнє на тему страшних страшилок і напружених сюжетів. І тільки недавно, майже рік тому чудо звершилося. З’явилося видавництво, котре набрало у свої легені повітря, затягнуло пасок й кочегарить день і ніч, ніч і день, випускаючи страшилки для всіх українських страшилколюбів.
На світ Божий народилося сімейне видавництво «Дім химер». Чого кажу, сімейне, капітан очевидність! Бо народило видавництво сім’я: розумного вояки, поета Владислава Стафійчука (псевдо Влад Сорд) і талановитої письменниці Вікторії Гранецькою. «Дім Химер» стрімко стартував минулого року, його лік починається 31 жовтня.
В обоймі видавництва вже представлено багато авторів і творів: «Жовтий закон» Сергія Рибницького, «По той бік пам’яті» Ксенії Циганчук, «Аркан вовків» Павла Дерев’янка, «Дівчина, яка шукала свою сукню» Маргарити Сурженко, «Cтеповий Бог» Євгена Ліра, «Знак Єви» Алевтіни Шавлач, «Химеросховище» Тіни Гальянової; збірка оповідань «Reality Show/ Magic Show» Вікторії Гранецької; колективний збірники «Вбивство на вулиці» та «Львів.Доза.Порно»; поетичні книжки «Химерник» Віктора Крупка та «+++» Влада Сорда та інші.

Сьогодні хочу розказати про ще одну авторку видавництва «Дім Химер», яку я виніс за дужки в переліку вище, мова йде про Поліну Кулакову.

Поліна Кулакова — амбітна прикарпатська письменниця, яка працює в жанрі детективного трилера та горору. В мирному житті письменниця трудиться у комерційній сфері. Романний дебют стався у авторки у 2014 році, це був твір «Я пам’ятатиму твоє обличчя». Ця книга одразу привернула увагу читачів, наступна книжка «Корсо», номінована на премію «ЛітАкцент-2017». Зараз же поговоримо про нове видання «Дівчина, яку ми вбили». З чого почався трилер «Дівчина, яку ми вбили»?

Зі страшної історії, почутої письменницею в дитинстві від бабусі. Це трапилося ще за союзу, компанія школярів розважалася в лісі, а згодом дітлахи розклали багаття. Сусідська дівчинка, ще крихітка із початкової школи підтримала гру однолітків й стрибнула через палаюче вогнище. На її нову нейлонову сукню випадково потрапила іскра вогню і тканина почала плавитися. Ця розповідь про трагічну смерть дівчинки закарбувалася у пам’яті письменниці, тож вона почала розроблювати сюжет навколо цієї події.
Смерть дитини в сім’ї — це страшне потрясіння. Коли помирають старі люди — це закономірні жаль і горе, а коли помирає мала дитина — це пекучий біль, страшна трагедія, невимовний розпач помножені на мільйон. Як і в житті, так і в літературі навколо цієї події вирують шалені пристрасті, які так детально і наочно показала письменниця. Все прогнозовано і водночас банально: розслідування, допит свідків, розрив стосунків сімей, як наслідок алкоголізм одного із батьків, повішання. Це закономірно, що в романі на цьому побудована сюжетна інтрига. Всі хочуть знати, хто винен, як із цим жити далі.

Письменниця тут впоралася із завданням, до кінця тримала інтригу, не давала своїм героям десь пробовтатися про справжнє ім’я злочинця, викритися, натякати на ім’я вбивці, який обхитрив навколо усіх і навіть тих, хто впивався у цю книжку своїми очима днями і ночами. Письменниця Поліна Кулакова. Авторка трилеру “Дівчина, яку ми вбили” Відмінність цього роману від попередніх у тому, що авторка веде мову від першої особи. Цей експеримент уже вдалий навіть з тієї точки зору, з тієї позиції, що авторка розвивається, її письмо не стоїть на місці. Поліна Кулакова шукає все нові методи приваблення своїх фоловерів на різних майданчиках, і нових послідовників власного письма на інших, ще незареєстрованих платформах.

Розвиток автора, як і будь-який розвиток загалом, завжди корисний, адже тренує письменницькі м’язи, автор стає сильним тоді, коли відходить від звичних схем, покидає насижену зону комфорту і занурються в поле ще невідомого, незвіданого і неокресленого. Нова манера її письма тільки з часом стане фірмовим, авторським та впізнаваним для всіх стилем. Градус напруги особисто в мене зріс у романі в двох моментах: коли герої на відпочинку побачили викопані могили із датої власної смерті і в кінці. Не пам’ятаю такий хід у метрів сучасної літератури.
Може, цей хід вигадала авторка сама, або це вже десь у когось було, або було і авторка домислила, творчо переробила, або було і не в такому вигляді. Факт залишається фактом: мені уперше від прочитаного стало моторошно. Страх підступив з області живота до горла. Авторці вдалося перенести мене в гнітючю атмосферу страху, безвиході та безнадії, яку відчули герої роману. Цей екзистенційний страх за власну шкуру, мабуть,один із найбільш страхітливих моментів, котрі я переживав, читаючи «Дівчинку, яку ми вбили».

Він заякорив мою увагу на подальшому перебігові подій, я вже не міг ні спати, ні їсти доти, доки не прочитав цей роман до кінця. Дія роману відбувається у трьох часових вимірах. У рідному місті авторки, мова про Івано-Франківськ. 1999-й рік, власне саме тоді відбулася трагічна подія за версією романістки. П”ятеро хлопців-підлітків — безтурботних, зухвалих, сповнених надій на нове життя. І в тій історії була вона — красуня Ліда у блакитній сукенці, котру жоден з них уже ніколи не забуде.
Адже провина, їхній злочин уже ніколи не згорить ц вогнищі, як блакитний нейлон. 2016-й рік, коли компанія цих підлітків, уже дорослих мужиків, біографію яких авторка старанно виписує на сторінках роману, зустрічаються на природі біля села Петрів. Саме там розгортається страшна драма, яка холодить кров у жилах. Цю драму по-своєму розслідує журналістка в Франеку (неформальна, я б сказав народна назва Івано-Франківська), яка допитує очевидця подій Останнього, хто вижив у той трагічний відпочинок і був свідком смертей усіх друзів.

Ще окремо слід відмітити авторську роботу над 90-ими роками. Я дитя 90-их, тож цей період мені особливо близький. Тут авторці окреме спасибі від того, хто її критикує. І якщо в одному місці на мене напав жах, із тими могилами на березі річки, то тоді, коли вона описувала школу, піонерські табори, дорослішання героїв, наступало якесь відтаювання від моторошної пози, в якій я майже застиг.
Світлі й радісні моменти нахлинули на мене, вони були по-дитячому наївні, трепетні, радісні. У авторки вдалося виводити мене з одного стану в інший, вона, немов взяла мою руку і разом з нею ми пішли по трьох часових проміжках, де їй вдалося мене налякати і ощасливити, перебувати то в стані жаху й моторошному стані; то в стані приємної ейфорії та світлої ностальгії за 90

Автор: Ярослав Карпець…