Для ЗМІ
Щоденник журналіста: перший день в редакції
Тут міг би бути банальний і ванільний вступ про те, як щось ми зробили вперше: сказали перше слово “мама”, перший поцілунок, перша співбесіда і робота, але ніт. Лише хардкор. Бо перші слова, які я почула в редакції були “Ти хоч розумієш, що журналістика – це невдячна професія?”.
Привіт, мене звати Оля Пташка, я працюю у відомому журналі Бізнес і це мій щоденник – щоденник журналіста! Частина №1.
Варто чи ні жити без тебе
Але почнемо спочатку і теж з хардкору. У далекому 10-му класі я вирішила, що стану журналістом. Моя віра у те була такою ж непохитною, як віра Лукашенко у відсутність коронавірусу. Я пішла стажуватися в одне із ЗМІ, де редактор запитав: “Хочеш, аби я відбив бажання працювати у журналістиці чи просто побігати з кореспондентами?”. Як бачите, бажання він не зміг відбити. Як і ті, хто на співбесідах говорив, що ніколи мені не бути журналістом. Ну-ну… 😉
Повернення папуги
У студентські роки я встигла попрацювати у PR, маркетингу, HR, копірайтингу і SMM. І про ту підліткову мрію забула, хоч оточення час від часу нагадувало мені про те, що я “блудний папужка”. Якось моя компанія організувала івент на Подолі з лекторами і картами. Тут чую їде пожежна, якась метушня, усі кричать, бігають. Я журналіст простий: бачу хаос – беру до рук телефон і знімаю. Зніми мене, типу я веду стрім. Багато часу пройшло після того, але коли я йшла з цієї компанії, HR-менеджер зізналася мені: “Олю, в той день стріму, мені стало страшно за нас і радісно за тебе, що ти підеш від нас у журналістику. Бо ти – природжений журналіст”.
Пройшло ще кілька років і я, як Фігаро тут, Фігаро там, йшла з роботи на роботу. Ніби душа, яка шукає своє чистилище і ніяк його не знайде. І у день, коли я прийшла у свою першу справжню редакцію, після усіх робіт, студентського життя – мене вже нічого не лякало.
День Х
Провівши переді мною співбесіду, рекрутер Настя почала, звісно ж, розпитувати мене про мій попередній досвід роботи, про хобі та оці всі питання про моє майбутнє через 5 років. А потім каже: “Все, ходімо знайомитися з головним редактором”.
І поки поки я сиділа на дивані і чекала головного редактора, Настя розповідала йому про мій досвід роботи і мої скіли. Але тут до мене підійшов випускаючий редактор і одразу сказав мені: “Журналістика – це дуже невдячна професія. Скажи, чи ти готова присвятити цьому невдячному ремеслу своє життя?”. Тоді мені здалося, що він прийняв мене за дівчинку, яка марить побувати “на тєліку” і передати привіт мамі (телевізійники, я вважаю вашу працю важкою). Він дав мені як тестове написання двох матеріалів по 6 тисяч знаків за два дні. Легко. Випускаючий прочитав і з настороги до мене, його очі наповнилися добром і тоді я почула перший комплімент у редакції: “Слухай, Олю, а ти гарно пишеш”.
Цікавий колектив
Річ у тім, що раніше, до журналу Бізнес, я працювала лише з молоддю, яким було максимум від 20 до 30 років. А тут я потрапила в колектив, де я була найменшою з усіх. Однак, вони виявилися не менш драйвові і сповнені ідей! А тим паче, мої знання усіх старих фільмів, мультфільмів та музики швидко мене тут адаптували. Більш того, моя “юність” стала плюсом, адже я отримала одразу безліч дорослих наставників. Ідеальна синергія: я компанії даю драйвові ідеї, формати і діджитал, вона мені – справжню “стару” журналістську закалку.
А далі було усе як у подружніх пар: медовий місяць, притирання, закоханість, що переростає в любов…
…to be
Автор: Ольга Пташка…